Діґоманія та свічки пам’яті

Новини блогів

Новини ЖЖ

щоб заморити голодом - треба мати хист. не думаю, що тих моїх предків, які загинули, було значно легше вбити ніж мене. проте їх вбили.

прабаба Мокрина ховала маминого батька Сергія (той шо потім кінофікував Вінничину і чию нагороду я десь подів) і його брата Миколу за піччю , якось там їх маскувала і казала не рухатись, допоки не повернеться - по селу нишпорили дітожери.

Павучиха нервово бігла по липкій нитці власного павутиння. візерунок де-не-де було виплетено неправильно, тому волохаті лапки збивались, а деколи навіть провалювались.

Вона змусила себе зупинитись і прислухатися до власних відчуттів. Крім турботи про правильність візерунків її хвилювало ще щось. Рвучко витягши застряглу лапку з чергового незапланованого отвору, павучиха раптом забгнула - їй нестримно хотілось відкусити комусь голову.

Мабуть, ми єдина нація в світі, що відзначає свої поразки. Всі ці Голодомори, Берестечка, Базари і Крути. Таке враження, що й перемог у нас не було. Між тим навіть звичайна логіка підказує, що якщо нема перемог, а тільки поразки, то противник за лічені дні займає територію і війна закінчується. А якщо були затяжні війни, то були й перемоги. Їх і треба святкувати.

“зважте мені грамів двісті здоров’я” - голосно попросила жінка з черги в кулінарію, і я отямилася від дрімоти. продавщиця витягла з вітрини салат і стала меланхолійно відсипати його в пластиковий лоток. я спостерігала, подумки вітаючи гуманність виробника. здоров’я, два сорок за сто грамів. щастя, чотири п’ятдесят. радість, чотири вісімдесят. “мені, будь ласка, ніжності, триста” - визначилась нарешті я.


я з’їла всю ніжність просто там, біля входу в супермаркет, жадібно запихаючи шматки брудними руками до рота. а потім мене, звичайно, знудило, бо триста грамів ніжності - то забагато.

Спільнота випуску